Владислав Франковський

Світоч людяності

XIX ст. безумовно було переповнене видатними політичними лідерами, письменниками, митцями тощо. Усі вони зробили неоціненний внесок у розвиток людства – настільки значущий, що ми їх пам’ятаємо, читаємо про життя цих людей і присвячуємо їм численні публікації. Але сьогодні давайте звернемося до однієї особистості, яка не виголошувала публічно гарячих промов, не писала віршів і не залишила після себе жодного живописного шедевру.

Мова піде про людину, яка стала взірцем людяності та відданості великій ідеї гуманізму. Владислав Франковський народився 1819 р., у Мозирському повіті (нині – Республіка Білорусь), в шляхетській родині. З раннього дитинства він дізнався про те, що світ сповнений нещасть і страждань. В. Франковський дуже рано втратив батьків і саме це, на думку біографа М. Свєтухіна, стало тим «зерном, з якого виросло глибоке співчуття до страждань і нещасть ближніх, що й стало провідною ідеєю його життя». Франковський вступив до Віленської медико-хірургічної академії, з якої згодом перейшов до Харківського університету, де став казеннокоштним студентом медичного факультету (закінчив у 1840 р.).

Тут власне й починається історія його незвичайної людяності і альтруїзму. Ще будучи студентом, Франковський намагався витрачати весь свій вільний від навчання час на лікування бідних мешканців Харкова, які перебували у скрутному становищі. 50 з 74 років свого життя Франковський приділив лікуванню хворих. При цьому він не розрізняв своїх пацієнтів за релігійною чи соціальною ознакою і такі погляди залишалися характерними для нього до самого кінця життя. Цей видатний лікар завжди виявляв себе як незламний борець за рівність тих, хто потребує допомоги. Саме тому його згодом назвуть «Істинний друг людства» (ці слова належать проф. В.Г. Глашкевичу). А в чому саме це знаходило відображення, розглянемо нижче.

Життєвий шлях Франковського заводив його у різні сфери медичної професії. Скажімо, звичайна праця координатором терапевтичної клініки зробила його кумиром серед студентів, яким не так давно він був і сам. Франковський від чистого серця щороку жертвував бідним студентам 60 рублів на ліки, що сприяло зростанню його популярності в їх середовищі. Доброчинна діяльність цього лікаря отримала відголосок через багато років. Адже до 50-річчя ювілею діяльності Франковського у Санкт-Петербурзі було створено «Товариство допомоги колишнім вихованцям Харківського університету», котрі таким чином пошанували його за все те добро, яке він проніс крізь роки.

Не цурався Франковський й дрібної, простої роботи. У 1845 р., коли по Харкову пройшлася цинготна епідемія, відомство казенних селян відкрило нашвидкоруч тимчасову лікарню, де зовсім не було персоналу і можливості доглядати хворих. Відомство звернулося до Владислава і той погодився доглядати усіх, хто став жертвою жахливої хвороби. Мабуть саме тоді він і здобув гучну славу. Адже усі, хто був під опікою Франковського, одужали, хоча загалом смертність від цієї хвороби була тоді дуже високою. Коли ж Харковом прокотилася епідемія холери (1847-1848 рр.), він виконував роль фельдшера і навіть особистого доглядача у двох лікарнях, де було найбільше проблем з розміщенням пацієнтів і найгостріше відчувалася потреба у персоналі. Навіть після того, як хворих виписували, він видавав їм безкоштовні ліки, з метою профілактики, і звичайно – за свої кошти.

Під час Кримської війни (1854-1855 рр.) Франковський працював у місцевому шпиталі. Там він не міг легально дотримуватися свого принципу рівноцінності усіх людських життів. Адже згідно із діючим тоді статутом найкращі ліки не можна було використовувати для усіх постраждалих від військових дій, вони були передбачені для офіцерів. Але великий «майстер людяності» зумів обійти ці закони. Працюючи з офіцерами і солдатами, він таємно розподіляв ліки на всіх, дотримуючись свого кредо про неможливість поділу людей на кращих і гірших. Після цих подій Владислав зрозумів, що медичну проблему у місті треба вирішувати в цілому. А тому – відправився до місцевої думи і заявив про необхідність створити у Харкові єдину санітарну службу. Цей проект був запропонований у 1872 р., але реалізувати його вдалося лише 1878 р., і головну роль в цьому відіграв Франковський. Того ж року йому вдалося реалізувати ще одну цікаву ініціативу. Власне тоді місцева дума погодилася відкрити у місті дитячу лікарню (спочатку на 20, а потім – на 40 місць). Спочатку усі організаторські питання вирішувалися самим Франковським. Він вклав у лікарню значну частину своїх коштів, закупив усе необхідне обладнання і навіть пожертвував власні меблі для дитячих палат. З огляду на самовіддану працю цієї особи, яка не бачила перешкод у порятунку усіх і кожного, місцева дума затвердила за лікарнею статус постійної (вона стала називатися Кропоткінською), а усі витрати на її утримання взяла на себе. В. Франковський відкрив при лікарні особистий амбулаторний прийом, який набув більшої популярності, аніж сам цей медичний заклад. Тоді полюбляли казати: «Не залишилося у Харкові людини, яка б не лікувалася у Владислава Андрійовича».

Хоч заслуги перед Харковом у нього були величезні, але не обійшлося без конфліктів із місцевої влади. Скажімо, коли з його ініціативи було відкрите «Римо-Католицьке благодійне товариство», він виступив категорично проти запропонованого статуту цієї організації, який передбачав, що отримувати допомогу там зможуть тільки іноземці. У безкінечних спорах він добився допуску до лікування й місцевих мешканців, а місцева влада зобов’язалася виділяти кошти на їх догляд.

Ця людина безумовно змінила саме розуміння гуманізму. Відтепер воно вже не мало кордонів, не оминало бідних, безнадійно хворих, безхатніх, зрештою – усіх, хто потребував допомоги. Але усе в цьому світі має свій кінець. У 1895 р., на 74-му році життя, В. Франковській пішов з життя. Аби увічнити пам’ять цього видатного лікаря і громадського діяча, міська влада відкрила і нарекла його ім’ям притулок при Харківській міській лікарні. Тут могли перебувати невиліковно хворі будь-якої конфесії, національності чи соціального статусу. Кошти були зібрані завдяки місцевому меценату – М.Х. Гельферіху. Він виділив приміщення, а послідовники Франковського –організували літературні вечори, читання лекцій, лотерею художніх полотен (для цієї мети свої твори пожертвували такі відомі митці як Айвазовський, Рєпін, М’ясоїдов, Савицький та ін.

Залишалося лише відкрити притулок, але місцева влада в останній момент висунула сувору вимогу – на прихисток в цьому закладі могли розраховувати лише мешканці міста. А це суперечило фундаментальній ідеї Франковського про рівність і вселюдський гуманізм. В цій ситуації послідовники великого лікаря не могли звісно піти на компроміс і ідея притулку так і залишилася нереалізованою.

У 1894 р. місцева влада ухвалила рішення перейменувати пер. Бахмет’євський (тут у д. 2 в 1878-1895 рр. жив В. Франковський) і Рижовську набережну на вул. Франковську, прагнучи навічно зберегти пам’ять про звичайного поляка, який – хоча й на рівні одного міста – але таки змінив світ.

Джерела інформації:                                                         

1. ДАХО – Ф.3. – Оп.281. – Спр. 125.

2. Багалій Д.І. Міллер Д.П. Історія міста Харкова за 250 років його існування (1655-1905). – Харків, 1993. – Т. II.                       

Підготував – Максим Агарков