Едмунд-Леопольд Свідзинський

«Слово офіцера завжди має бути запорукою правди».

Едмунд-Леопольд Свідзинський народився 15 листопада 1848 року в місті Каліш Варшавської губернії Царства Польського. Його батько свого часу також обрав військову кар’єру, внаслідок чого родина мусила постійно переїжджати з місця на місце. Саме тому

початкову військову освіту Едмунд здобув у 1-му Московському кадетському корпусі, звідки його й зарахували на службу (26 серпня 1865 року). Після закінчення 3-го військового Олександрівського училища (1867 р.) Едмунд стає підпоручиком 98-го піхотного Дерптського (Юріївського) полку, де понад 6 років служить командиром роти.

Аби добитися просування по службі та пришвидшити своє кар’єрне зростання, Е. Свідзинський в 1880 році успішно складає вступні іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. Закінчивши цей навчальний заклад, він в 1882 році стає офіцером Генерального штабу, де здійснює стрімку кар’єру. Свідзинський, в званні капітана, був призначений офіцером для доручень при штабі Омського військового округу (24.11.1882 р. – 30.03.1884 р.), а згодом – старшим ад’ютантом штабу 9-ї піхотної дивізії в Полтаві (30.03.1884 р. – 13.04.1886 р.).

Отримавши звання полковника, Едмунд Свідзинський 13 квітня 1886 року призначається офіцером для доручень до штабу 10-го армійського корпусу в Харкові, розташованого за адресою Сорокінський провулок 3 [1]. Свідзинський з сім’єю оселяється в приватному будинку Сілакова на Москальовській вулиці 27 [2]. У 1887 році він переїжджає до приватної квартири в будинку Проценко на Чернишевській вулиці 15 [3], який знаходився в десяти хвилинах пішої ходи від місця служби.

Вищезгаданий корпус був сформований в 1876 році і включав різні військові підрозділи, а саме: 10-й гусарський Інгерманландський полк, 1-й Оренбургський казацький полк, низку піхотних полків та артилерійський дивізіон. Безпосередні обов’язки Свідзинського полягали у забезпеченні зв’язку командирів підрозділів зі штабом корпусу, розміщенні військ на квартирах і забезпеченні їх постачання, створенні планів розгортання на час маневрів. Всі ці справи були різноманітними, оскільки розмаїтим був сам склад означених підрозділів: від оренбургських та донських козаків і до гвардійців-інґерманландців. Найближче оточення Свідзинського в цей час утворювали командир Харківського військового округу, герой російсько-турецької війни 1877-78 рр., генерал-лейтенант Федір Федорович Радецький, начальник окружного штабу – генерал-лейтенант Едуард Гаврилович Елерс, начальник штабу корпусу – генерал-майор Дмитро Миколайович Шафгаузен-Шенберг-Ек-Шауфус, харківські дворяни – капітан Павло Сергійович Саввич, ротмістр Микола Олександрович Гендриков.

Саме під час свого перебування в Харкові Свідзинський створює низку військово-публіцистичних нарисів, що друкувалися в періодичних виданнях, та навчальної літератури. Вони були здебільшого присвячені вихованню та підготовці нижчих військових чинів, унтер-офіцерів і прапорщиків. Зокрема, з-під пера Свідзинського вийшли кілька посібників з тактики і польової служби, а також навчальний посібник з військово-службових дисциплін для підготовки офіцерів запасу і курсів військового часу.

Загальне уявлення про ставлення Едмунда Свідзинського до військової служби віддзеркалює його книга «Військово-моральні бесіди про обов’язки солдата і покарання, що накладаються за невиконання обов’язку служби». В одному з розділів Свідзинський наводить, як здається на перший погляд, банальні і шаблонні фрази, які є типовими для подібного видання. Але за кожним словом стоять ті принципи, яким слідував сам автор: «Поступая на царскую службу, каждый из нас начинает совершенно новую жизнь… Почетное звание защитника Веры, Царя и Отечества не дается даром и от солдата с первых дней его службы требуется, чтобы он усвоил себе главное достоинство всякого военнослужащего, а именно: всегда и во всем беспрекословно повиновался начальству, хотя бы пришлось идти на верную смерть. Такое поведение есть первая доблесть… Жалок солдат, которого только страх принуждает выполнять свои обязанности», «Солдат должен обходить те места, где производится какой-либо беспорядок. В питейные заведения … как-то: шинки, питейные дома, штофные лавки, водочные магазины и временные выставки … нижним чинам вход совсем воспрещен. Берегитесь этих заведений! Там внутри ожидает тебя соблазн… Обходи кабаки!».

Окрім морально-етичної сторони служби, в його роботах розглядалися актуальні питання облаштування солдатського побуту: «Не верь дурным слухам. Ночью на биваке спи крепко, пока не разбудят. Не бойся тревоги. Не смей без приказания вскакивать … и разбирать ружья. Береги ноги. Портянки всегда должны быть чисты и сухи. Меняй хоть каждый день. Сапоги должны быть пригнаны на теплые портянки. Каблуками не щеголяй!». В нарисах було сформульовано актуальний на той час кодекс поведінки не тільки нижчих військових чинів, але й офіцерів: «Офицер должен воздержаться от всяких увлечений и вообще от всех действий, могущих набросить малейшую тень даже на него лично, а тем более на корпус офицеров. Слово офицера всегда должно быть залогом правды, и потому ложь, хвастовство, неисполнение обязательства – пороки, подрывающие веру в правдивость офицера, вообще бесчестят офицерское звание и не могут быть терпимы».

Подальша військова служба Свідзинського була пов’язана в тому числі із підготовкою майбутніх офіцерських кадрів. Провівши літо 1889 року в 98-му піхотному Дерптському полку (в цілях отримання чергового цензу), він 14 вересня 1889 року призначається на посаду викладача “військових наук” кавалерійського Єлисаветградського юнкерського училища. Там він залишався до 1892 року.

Все подальше життя Свідзинського було пов’язане безпосередньо з військовою кар’єрою. З вересня по жовтень 1892 року він очолював штаб 21-ї інженерної дивізії, потім посідав аналогічну посаду в 38-ій піхотній дивізії; з 22 серпня 1894 року був начальником штабу 20-ї піхотної дивізії. Починаючи з 16 березня 1899 року Свідзінський командує Староруським піхотним полком. Після присвоєння звання генерал-майора (19 травня 1900 року) його призначають командувачем 1-ї бригади 19-ої піхотної дивізії, а з 16 серпня 1901 року він очолює 2-у бригаду 42-ї піхотної дивізії. 21 листопада 1908 року, отримавши звання генерал-лейтенанта, Свідзинський стає начальником 11-ї піхотної дивізії в Луцьку, а потім, з 19 червня 1910 року, начальником 41-ї піхотної дивізії в Казані. І нарешті 16 листопада 1911 року, у зв’язку із досягненням похилого віку і за станом здоров’я, Едмунд Свідзинський виходить у відставку генералом від інфантерії.

Роки Першої світової війни стали переломними в його долі. З 1914 року, з ініціативи Великого князя Миколи Миколайовича (молодшого), на польських землях планувалося створити добровільні національні загони – “польські дружини” або Легіони. Вони трактувалися як добровільно-партизанські підрозділи і мали використовуватися для розвідувальної та диверсійної діяльності в тилу німецької та австро-угорської армій. 13 січня 1915 року, на підставі розпорядження Національного польського комітету, справою організації Легіонів зайнявся спеціально створений Організаційний комітет, на чолі якого поставили генерал-лейтенанта Едмунда Свідзинського. До складу цієї установи увійшли два кадрові офіцери польського походження – Людомир Степовський-Яноша (майбутній генерал-підпоручик) і Петро Шимановський (майбутній генерал-підпоручик). Членами Організаційного комітету також були Сигізмунд Балицький, граф Констанці Платер-Броель, Антоній Садзевич та Вітольд Горчинский. Організаційний комітет займався вербовкою агентів, веденням фінансів, інформаційно-пропагандистською роботою, справами військової, господарської та санітарної підготовки. За спогадами сучасників, найкращою була тодішня діяльність військової секції Люблінського воєводства, якою керував Едмунд Свідзинський.

20 березня 1915 року Пулавський легіон, створений за участі Едмунда Свідзинського, увійшов до складу Гренадерського корпусу і був відправлений на російсько-німецький фронт. З травня по вересень того ж року Легіон взяв участь у низці боїв, в т.ч. – при Михалєво (16.06.), у Пулавської гори (22.07), при Опаці (23.08) і ін. Протягом боїв влітку-восени 1915 року більшу частину Пулавського легіону було знищено, що призвело до його розформування та включення до складу Поліської стрілецької бригади.

Після розформування Легіону Едмунд Свідзинський повернувся до Києва, де й зустрів буремні події 1917 року. Коли у лютому того ж року було створено Союз польських військових, Свідзинський бере активну участь у організації та діяльності Київського відділення цієї організації. Основним завданням Союзу, що проіснував аж до кінця 1917 року, стала підтримка поляків, що воювали в різних частинах російської армії (а саме – підтримка національного духу та поширення освіти, піклування про вбитих та сиріт, допомога військовополоненим тощо). На початку 1918 року Свідзинський підтримав створення 1-го польського корпусу, який вже у лютому взяв участь у битвах під Мінськ-Литовським. Незважаючи на криваві та трагічні події 1918 року, Едмунд залишився в Києві, де й помер в 1919 році.

За роки служби Едмунд Свідзинський був нагороджений орденами Святого Станіслава 3-го ступеня (1873 р.), Святої Анни 3-го ступеня (1879 р.), Святого Станіслава 2-го ступеня (1885 р.), Святої Анни 2-го ступеня (1889 р.), Святого Володимира 4-го ступеня (1896 р.), Святого Володимира 3-го ст. (1903 р.), Святого Станіслава 1-го ступеня (1905 р.). В 1932 році, вже посмертно, Свідзинський був нагороджений польським Хрестом Незалежності.

 

Джерела інформації:

1. Kosk H. Generalicja polska. Popularny słownik biograficzny. – Pruszków, 2001

2. Жебровский С.С. “Солдатские дети” – генералы императорской русской армии // Власть и общество в России: традиции и современность (к 35-летию кафедры философии и истории): материалы IV Всероссийской научной конференции 12-13 апреля 2008 года / Отв. ред. О.А. Тарасов, С.А. – Рязань, 2008. – С. 28-41.

3. Свидзинский Э.Ф. Сборник бесед и практических задач для занятий с унтер-офицерами. – Санкт-Петербург, 1909.

4. Список генералам по старшинству. Составлен по 1-е января 1911 года. – СПб., 1911.

5. Харьковский адрес-календарь на 1887 год. – Харьков: Типография Губернского правления, 1886.

Підготував – Сергій Кушнарьов.