Едуард Жиржинский

«В воздаяние за отличия…»: польський шляхтич – герой Шипки.

 

Повсякденне життя Харкова в ХІХ – на початку ХХ ст. нерозривно пов’язане з військовою історією Російської імперії. Саме Харківська губернія, будучи в минулому тривалий час порубіжним регіоном, понад два століття належала до лідерів за кількістю військових підрозділів, які квартирувалися і несли постійну службу на її території. Два міста губернії – Харків і Чугуїв – були свого роду військовими столицями Слобідської України. З огляду на це не дивно, що в житті великого губернського міста не останнє місце займали нижчі рядові чини і офіцери різних родів військ. Серед командуючих великими армійськими підрозділами були й етнічні поляки. Кількість кадрових військових, що обрали для життя і служби Харків, збільшилася в рази починаючи з 1864 року, коли Харків став центром Харківського військового округу. Необхідність вислужити ценз для отримання чергового військового чину сприяла високій мобільності кадрових офіцерів, а знатність і родовитість дворян, які обрали військову кар’єру, часто визначали місце їх служби. Залізничне сполучення з найбільшими містами імперії, близькість до можливих театрів бойових дій і наявність військових навчальних закладів робили Харків привабливим місцем для стрімкої кар’єри. Одним з етнічних поляків, життя якого виявилося тісно пов’язаним із нашим містом, був генерал-лейтенант Едуард Жиржинський(Zyrzynski).

Він походив із дворян Царства Польського, герба Яніна. Народився 9 березня 1834 року і вже з юнацьких років пов’язав свою долю з армією. Отримавши військову освіту в 1-му Московському кадетському корпусі, Жиржинський розпочав свою службу 13 серпня 1854 року поручником в Низовському єгерському полку, в складі якого й взяв участь у Кримській війні.

Аби здобути подальшу військову освіту і просунутися службовими сходами, Едуард Жиржинський в 1858 році складає вступні іспити до Миколаївської академії. Остання вважалася тоді в Російській імперії елітним навчальним закладом, що готував кадри для Генерального штабу. Слухачі академії отримували найкращу на той час освіту. Курс навчання складався з теоретичних і практичних занять. Окрім 2-3 мов офіцери мали також засвоїти знання і навички з тактики, стратегії, військової адміністрації і статистики, військової історії, геодезії тощо. Влітку вони обов’язково брали участь в топографічних зйомках і заняттях з тактики. Від успішного вивчення предметів залежав випускний бал і подальша доля кожного слухача. Офіцери, які успішно випускалися з академії, могли розраховувати на роботу в Генеральному штабі, швидке просування по службі і здобуття вищих командних посад зі скороченням тривалості послужного цензу. Саме такою була доля Жиржинського. Він закінчив академію в 1860 році по 1-му розряду з одним з найвищих балів, отримав право носити срібний академічний нагрудний знак та чотиримісячну відпустку. Після цього він був зарахований до Генерального штабу з обов’язком перебувати при штабі 1-го армійського корпусу в Петербурзькому військовому окрузі. В грудні 1861 року Едуард Жиржинський отримав звання штабс-капітана, а 3 квітня 1862 р. його перевели до Генерального штабу на посаду дивізійного квартирмейстера 5-ї кавалерійської дивізії.

Під час Січневого повстання 1863-1864 років, у зв’язку із виступом в похід дивізійного штабу, Жиржинський був відряджений до управління резервної бригади 5-ї кавалерійської дивізії в якості ад’ютанта. 28 січня 1864 року  він отримав посаду старшого ад’ютанта від Генерального штабу в штабі 2-го резервного корпусу.

Здобувши в квітні 1864 р. звання підполковника, Едуард Жиржинський 1 вересня прибуває до Харкова, де посідає значущу з точки зору кар’єри посаду – офіцер для особливих доручень при штабі Харківського військового округу. Відтоді і аж до 7 грудня 1868 року щоденна служба Жиржинського була пов’язана із будівлею Окружного штабу (пров. Театральний, 10;  нині – ріг вул. Пушкінської та пров. Театрального; 49.994937, 36.236291) і Михайлівською площею (49.988739, 36.246754), е в середині XIX століття проходили військові збори і огляди місцевих команд. До сфери компетенції начальника штабу і приставлених до нього штабних офіцерів входили питання, пов’язані з організацією проходження служби всіх військових підрозділів губерній, що входили до Харківського військового округу. Зокрема, Штаб складав плани мобілізації, дислокації і квартирні розподілення (рос. – квартирные расписания); займався зосередженням і перевезенням військ на випадок військових дій, стройовою і бойовою підготовкою офіцерського складу, звітністю про артилерійське, інженерне, санітарне та ветеринарне забезпечення військ.

За час проходження служби в Харкові Едуард Жиржинський в повсякденному житті неодноразово стикався як з колегами по військовому відомству, так і з мешканцями міста. Посаду начальника Штабу округу тоді займав генерал-майор Олександр Михайлович Батезатул 2-й. Безпосереднім колегою Жиржинського, офіцером для особливих доручень, був Іван Карлович фон Бурзу (згодом – генерал-лейтенант, герой битви під Плевною). Тоді ж старшим ад’ютантом інспекторського відділення Штабу працював Федір Осипович Гончаров (в майбутньому генерал від інфантерії, що займав посаду генерал-губернатора Великого князівства Фінляндського і був членом Військової ради Російської імперії). За свідченням сучасника, «богатая и нарядная военная молодежь того времени хорошо шевелила Харьков, присутствуя на балах, маскарадах, частных вечерах, театрах, на гуляньях и катаньях и сама задавая лихие пирушки».

Саме у період служби в Харкові Жиржинський отримує дві перші найвищі нагороди – орден Святої Анни 3 ступеня (1866 рік) і Святого Станіслава 2 ступеня (1868 рік).

Здобувши 31 березня 1868 р. звання полковника, Жиржинський того ж року був відряджений до 17-го Архангелогородського піхотного полку, для командування батальйоном до призначення на посаду полкового командира. Вакансія відкрилася 20 квітня 1871 року і йому довірили 34-й Севський піхотний Й.І.В. наслідного принца австрійського полк, який квартирував у Кременчуці. Попри те, що Едуард Жиржинський відтепер жив в розташуванні свого військового підрозділу, він і надалі залишався пов’язаним із Харковом. Адже його полк входив до Харківського військового округу, а щорічні маневри і літні збори проходив в Харківській губернії – в селі Малинівка, неподалік від Чугуєва.

З початком війни проти Османської імперії в 1877 році Жиржинський з полком увійшов до складу 8-го армійського корпусу (під командуванням генерал-лейтенанта Ф.Ф. Радецького), перейшов через Дунай поблизу Зімніци і взяв участь у бою на Сістовських висотах. Військові дії, які вела Російська імперія на Балканах, принесли славу Едуарду Жиржинському. У червні 1877 року він брав участь в боях під командуванням генерал-ад’ютанта І. Гурко при Єни-Загра, у села Марени, поблизу міста Єлени і за це був нагороджений орденом Святого Володимира 3-го ступеня з мечами і званням генерал-майора (19 липня 1877 р.). Згодом, у грудні 1877 року, Жиржинський взяв участь в осінніх боях на Шипці і у здобутті Казанлика, де отримав контузію в скроню.

Шипкінська епопея посіла особливе місце в світовій історії воєн як бій, що продемонстрував стійкість духу солдатів і офіцерів російської армії та болгарських народних дружин. Важливу роль відіграли ці події також у житті нашого героя. Він відзначився в ході останнього бою за Шипку 28 грудня 1877 року (8-9 січня 1878 р. за новим стилем). За це Едуард Жиржинський в лютому 1878 року отримав Орден Святого Георгія 4-го ступеня з детальним описом подвигу в формулярному списку: «В воздаяние за отличия, оказанные в делах с Турками 27 и 28 Декабря 1877 года, где, при взятии дер. Шипки, овладел укрепленными курганами, а потом приняв начальство над бригадою, штурмом овладел дер. Шипкой и неприятельским редутом».

2 січня 1878 року генерал-майор Жиржинський був призначений командувачем 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, якою він керував у складі діючої армії аж до укладення Сан-Стефанського миру. Того ж року його нагородили золотою шаблею із написом «За хоробрість», а 5 липня він був призначений командиром 1-ї бригади 11-ї піхотної дивізії (Дубно-Луцьк). 30 серпня 1888 року Едуард Жиржинський отримав звання генерал-лейтенанта і нову посаду – начальника 30-ї піхотної дивізії зі штабом у Мінську. На цьому місці він залишався аж до своєї смерті. Помер генерал-лейтенант Жиржинський 25 червня 1892 року, під час лікування на курорті в місті Тегернзеє (Баварія). 14 липня 1892 року тіло покійного доправили до Мінська. Вранці наступного дня його з вокзалу Лібаво-Роменської залізниці було перенесено до костьолу Найсвятішої Діви Марії (Маріїнського костелу) на Губернаторській площі для похоронної відправи, а потім – на Військовий цвинтар для поховання. Могила збереглася донині.

Едуард Жиржинский був удостоєний цілої низки орденів, в т.ч. – Святого Станіслава 2 ступеня з Імператорською короною (1871 рік), Святого Володимира 4 ступеня (1876 рік), Святої Анни 2 ступеня (1875 рік), Святого Станіслава 1 ступеня (1882 рік), Святої Анни 1 ступеня (1886 рік), Святого Володимира 4 ступеня (1891 рік) і Австрійського Ордена Залізної Корони 2 ступеня (1874 рік).

 

Джерела інформації:

1.Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования. – Т. II. – Харьков, 1912.

2. Глиноецкий Н.П. Исторический очерк Николаевской академии Генерального штаба. – СПб., 1882.

3. Глиноецкий Н.П. История Русского генерального штаба. – Том II: 1826-1855 гг. – СПб., 1894.

4. Дарков С.К. Кадетский биографический справочник. – Т. 2: Г – И. – Санкт-Петербург; Москва, 2011.

5. Минское военное кладбище: захоронения дореволюционного периода (сохранившиеся к настоящему времени) / сост. А. А. Лукьянов, А. Л. Самович, А. А. Шумков // Российский некрополь. – Выпуск 10. – СПб., 2002.

6. Список генералам по старшинству. Составлен по 1-е сентября 1891 года. – СПб., 1891.

7. Список полковникам по старшинству. Исправлено по 1-е января 1868 года. – СПб., 1868.

 

Підготував – Сергій Кушнарьов.