Северин Потоцький

«О яким втішливим для спостерігача є характер змін, що настають у цих краях – бачити, нарешті, запровадження наук у цій місцевості, яка досі була лише театром спустошення й збройної боротьби. Відважні ваші пращури відібрали ці землі в татар, але тепер однієї лише відваги не вистачає, навіть для військової тактики потрібні науки. Ви вже проявили свій запал, коли робили пожертвування – і ось в нагороду діти ваші будуть виховуватися серед вас; місто ваше може стати найвідомішим в усій державі, а з часом можливо прославиться і в Європі»

Саме такі слова виголосив Северин Потоцький, коли 17 січня 1805 р. урочисто відкривав Харківський університет (вул. Університетська, 16 49°59′19″ с. ш. 36°13′46″ в. д.), який в подальшому став головним чинником культурного, наукового, освітнього розвитку східних теренів нашої держави.

Скільки змінюється поколінь, стільки разів й змінюється історія. Інколи на своїх хвилях вона підносить одних героїв, забуваючи про інших, або ж усуває їх на другий план. Але згодом виявляється, що саме ці «сірі кардинали» і є насправді головними творцями подій. Власне таку ситуацію маємо у випадку із Василем Каразіним та Северином Потоцьким. У науковій літературі можна зустріти думку, що постать Потоцького є другорядною на тлі Каразіна, якщо йдеться про заснування та відкриття університету. Але наскільки вірною є така інтерпретація подій?

Перш, ніж звести на «п’єдестал» історії одних та сховати у його затінку інших, пропонуємо подивитися на вищезгадану ситуацію трохи під інакшим кутом зору. Насамперед – ознайомитися зі становищем Харкова на початку ХІХ ст. і окреслити ті перешкоди, які виникали на шляху створення тут вогнища освіти. По-друге, оцінити постать Северина Потоцького саме крізь призму його діяльності в Харкові, ролі у заснуванні, функціонуванні та становленні університету. І по-третє, зробити висновки, кому ж саме Харків має завдячувати своїм статусом першої культурної та освітньої столиці? Отже, почнемо.

Що ж собою становив Харків на початку ХІХ століття і чи був він взагалі схожим на місто? Скоріше ні, аніж так. Адже тоді це була звичайна, забута Богом та людьми, провінція, населення якої складало щонайбільше 20 тис. осіб. Російський уряд майже не піклувався про цей край, який навесні фактично перетворювався на болото. Займатися розвитком такої місцевості означало лише нажити собі головного болю. Але географічне розташування Харкова зіграло свою позитивну роль в його становленні як міста. Воно зумовило швидкий розвиток торгівлі. Саме в той час місцевий дворянин Василь Каразін, обійшовши численні державні кабінети в Санкт-Петербурзі, таки домігся дозволу на заснування університету в Харкові. І в цьому треба віддати йому належне. Адже хто як не ця запальна, ідейна, енергійна, талановита особа змогла б таки змінити ставлення російського царату до нашого міста. Тільки завдяки тому, що Василь Назарович марив ідеєю про університет, йому вдалося вигризти зубами цю мрію та почати розбудовувати «колиску» освіти і науки на східних теренах України. Справа пішла повним ходом.

І все було нібито гаразд – Університету в Харкові бути! Але як створити внутрішній, потужний, функціональний механізм цієї новітньої машини, яку досі ніхто в очі ніколи не бачив? Західної практики не мали, а ту, про яку чули, відкидали одразу ж за старою звичкою. Каразін звісно пропонував своє бачення того, яким має бути внутрішній устрій та адміністрація університету. Його ідеї були нібито непоганими, але не справляли враження ефективних.

Ось тут власне й починається зірковий час Северина Потоцького, який був призначений куратором Харківського навчального округу. Отож, давайте познайомимося з ним ближче.

Герой нашого нарису народився в 1762 р. у Подільському воєводстві Речі Посполитої в сім’ї польського коронного графа Юзефа Потоцького. Здобувши освіту в найкращих університетах Швейцарії (Лозаннському і Женевському), Северин у 1779 р. повертається до Речі Посполитої і деякий час перебуває при королівському дворі. В 1793 р. він переїжджає до Санкт-Петербургу, де в подальшому входить до кола найближчих друзів імператора Олександра Ι. У 1801 р. С.Потоцького призначають таємним радником з наказом бути у 3-му Департаменті Правлячого Сенату. З 1802 р. він вже є членом Комісії у справах училищ в структурі Міністерства народної освіти. А 1803 р. – стає куратором Харківського навчального округу. Взявшись за цю справу, Северин Потоцький розумів, що він в жодному разі не має права схибити. А тому докладав колосальних зусиль, аби добитися успіху. Потоцький викликав довіру до себе, оскільки він чи не єдиний тоді мав досвід навчання в Європі, а в голові й на папері – чіткий план дій. Вже будучи призначеним «згори» куратором, він доволі часто перебував за кордоном, але завжди тримав руку на пульсі. Скажімо, відчувши «застій» у справі створення університету, Северин вирішує негайно їхати до Харкова. Потоцького часто звинувачували у тому, що він у складні моменти втікав за кордон, полишаючи усі справи на своїх заступників. Але при цьому історики забувають про те, що саме під час таких поїздок Северин збирає у різних куточках Європи професорів для Харкова. Він чітко розумів, що в Російській імперії добрих викладачів, науковців можна перерахувати на пальцях однієї руки. Та й ті, які були, навряд чи погодилися б переїхати з Санкт-Петербургу і Москви до Харкова. А тому під час помпезних урочистих заходів, прийомів, торжеств або звичайних зустрічей він завжди шукав у натовпі професорів, викладачів, просто освічених та гідних уваги людей. Якщо він вбачав у них педагогічний хист та бажання спробувати себе в ролі викладача, тоді радо запрошував до Харкова. Не гребував Северин й тим, аби заїхати до села, особисто поспілкуватися з тамтешніми талановитими вчителями. Він згоден був створити найкомфортніші умови для їх перебування, пропонував гідну платню. Часто приходилось вмовляти, десь поступатися, але Потоцький був чудовим дипломатом. Саме тому з поїздок він завжди повертався не один, а у супроводі майбутніх професорів Харківського університету. Подорожуючи світом, куратор з усіх усюд спромігся зібрати «золотий» викладацький склад, який тривалий час успішно служив нашому місту.

Повернувшись до Харкова, Потоцький засновує і очолює комітет у справах університету. До його складу також увійшли професори Рижський, Тимковський, Делявинь, Белен-де-Баллю і Осипович. Відтепер створення вищого навчального закладу стало прерогативою цієї інституції, а кожен її член займався виключно своїми справами. Діяльність була різнобічна – від суто навчальних справ до господарських. Одразу почалося облаштування приміщень університету: кімнати, аудиторії, лабораторії, кабінети отримали необхідні меблі та інструменти. Створювалася бібліотека, привозилися та закуповувалися книжки, відводилися зали під читальні. Був облаштований великий ботанічний сад (нині – Сад імені Тараса Шевченка) (50°00′03″ с. ш. 36°13′45″ в. д.),

Активно скуповувалися землі під майбутні університетські забудови. Потоцький особисто слідкував за кожною прибитою дощечкою та кожною витраченою копійкою. Власне тому за рівнем оснащення та підготовки Харківський університет не поступався іншим в Російській імперії.

Слід сказати, що окрім господарських справ на плечі комітету лягли й фінансові питання. Збирання і заощадження грошей, регулювання витрат, виплата заробітної платні тощо – усе це також входило до компетенції відомства Потоцького.

Куратор, часто буваючи у від’їздах, купував за кордоном необхідні для університету речі – інструменти, книги, експонати для природничих наук, матеріали для практичної хімії, фізики, історичні пам’ятки, колекції монет, тощо.

Але, як виявилося згодом, «корінь зла» приховувався в іншому. Якщо для Каразіна першочерговим питанням було домовитися з урядом та схилити дворянство до пожертвувань, то перед куратором постала велика проблема інакшого характеру. Треба було розробити алгоритм внутрішнього устрою та розпорядку університету, знайти та вмовити викладачів приїхати до щойно створеного закладу, облаштувати інтер’єр, забезпечити безперебійне фінансування. Як показали перші роки історії Харківського університету, це були лише «квіточки». Найважча ж проблема полягала у тому, як працювати з несвідомим суспільством; донести до нього важливість освіти; викорінити з нерозумних голів думки про те, що проста людина повинна з ранку до ночі працювати на землі, не розгинаючи спину. Так чи інакше, будь-які спроби змінити вектор думок народу, потребують часу. Інколи на це витрачаються цілі століття. Але навіть те дворянство, яке жертвувало кошти на заснування університету, робило це несвідомо. Безумовно вони розуміли, що вкладають гроші в добру справу, але з їхнього боку не було виявлено жодного інтересу до подальшої долі вищого навчального закладу. Тому в перші роки після відкриття університет простоював, а викладачі – очікували студентів.

Потоцький намагався переконати суспільство в необхідності приходити й здобувати освіту. Він запровадив підготовчі курси, на яких доступною мовою викладалась загальноосвітня програма; створив доволі легку систему іспитів при вступі; усіляко заохочував, аби якомога більше людей вступили до університету. Пройшли роки і саме завдяки цим діям до Харкова почали з’їжджатися студенти із найвіддаленіших куточків Російської імперії. А це зрештою й перетворило звичайну провінцію на справжнє місто, освітню столицю, в якій вирувало життя. Потоцький зрештою зіграв в історії України не тільки просвітительську, але й важливу національну роль. Саме він зумів пробудити населення, яке досі спокійно дрімало, оповите безкінечними земними проблемами. А отже – створив підґрунтя, аби на Слобожанщині згодом розквітло українське національне відродження.

Після відкриття університету Северин й надалі фанатично опікувався своїм «дітищем». Але вже 1817 р., за рішенням російського уряду, він був відсторонений від посади куратора і змушений був передати свою посаду іншому – Захарію Корнєєву. Решту життя Северин присвятив родині та різноманітним торговим промислам. Але він ніколи не забував Харкова, аж до самої смерті завжди відвідуючи усі важливі заходи та свята в університеті.

Ось так, здавалося б представник іншого краю і культури назавжди зміг змінити наше місто. І з-поміж безкінечних здобутків Северина Потоцького головним та безцінним безперечно є те, що він спромігся пробудити в головах місцевих мешканців розумне та свідоме ставлення до освіти.

Кожен, хто прочитає цей текст, звісно розставить свої «п’єдестали», пріоритети, вподобання. Але факт залишається фактом: без Северина Потоцького Харків так би й залишився тілом без душі.

Джерела інформації:

1. Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Т.1 (18021815 г.). – Харьков, 1893–1898.

2. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655-го по 1905-й год). Историческая монография. – Т. 1. ΧVΙΙ-ΧVΙΙΙ века. – Харьков, 1905.

3. Яновський Л. Харківський університет на початку свого існування (1805-1820). – Харків, 2004.

4. Западные окраины Российской империи. – Москва, 2006.

Підготувала – Світлана Габараєва